<< Главная страница

Потрапити в сад



Категории Галина Пагутяк ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високоï мурованоï стiни визирали гiлки з червоними яблучками. Тiльки горобцям вiльно було перелiтати через огорожу. Якби будiвники мали хоч трохи фантазiï й вiрили, що поети мають крила, вони б придумали складнiшу систему охорони, нiж стiна й металевi, вiчно замкненi дверi в нiй. Втiм, поети, що ïх мали справдi, давно повмирали. Грицьковi уявлялося, що якоïсь теплоï ночi вiн вилiзе з останньоï електрички i, йдучи до вокзалу, побачить вiдчиненi дверi. Увiйде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, при тулиться щокою до землi — матiнки, буде плакати i питати: У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?. Мiлiцiя всiєï Пiвденно-Захiдноï дороги знала Грицька i вже не чiпала. Та й що взяти з чоловiка, коли в нього нема нi хати, нi жiнки, а лише гармошка й чорна хвороби ще з вiйни. Лiкарня — ото й увесь його притулок. Грицько шаснув до електрички, в перший вагон. Неквапно закурив собi в тамбурi, поки люди повсiдались i витрiщились у вiкна. Потiм дренькнув гармошкою. Люди побачили мiзерного чоловiчка в зеленому капелюсi й широких сходнях. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисто. Вiн став коло першоï лавицi й, похитуючись, заграв На сопках Маньчжурiï, потiм Прощання слов'янки, а наостанок Сусiдко — сусiдко, позич менi решiтко. Це було все, що вiн вмiв, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копiйки. Грицько казав: Цiлую руку кожному, навiть дитинi, i йшов ще у два вагони. Потiм сiдав на лавицю i, хоч би перед ним на колiна ставали i просили грати, не грав. Бо йому вже набридло. Як Грицьковi не хотiлося, то не хотiлося. Грати його навчив тато, як вернувся з вiйни без ноги. Грицько вже мав тодi чорну хворобу вiд переляку. Нiмець жартома стрельнув йому над вухом, хотiв злякати. Вiдтодi й напала на нього падуча. А по вiйнi почали з батьком — калiкою ходити по базарах. Тато грав на гармошцi, а Грицько збирав грошi в пiлотку. Мама не знесла такоï ганьби i вмерла, а старий замерз п'яний, вертаючись з мiста. Добре, хоч сина тодi з собою не взяв. Гриць пробував списати ту iсторiю на папiр, але це дав йому Бог таланту. Тiльки коли грав, то перед очима ставав його тато — калiка. Грицько злiз з електрички й пiшов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленiша ïда. Голови й шкiрки забрав з собою. Вiчно здиблеш пса чи кота, а тi баби з буфету усе зiпхають своïм свиням. Не любив Грицько бабiв з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що вiн не жебрак. Красти легше, нiж грати на гармошцi по електричках. А про свою бiду Грицько хiба мiлiцiï розповiдав i карточку показував, що вiн iнвалiд. Отож весело тупцяв на перонi, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишенi жменю дрiбних i дав йому. Той облизав сiрi губи. — Чуєш, Грицю, добре, що я тебе стрiв. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, — тремтiв Стьопа. — Ти що, змерз? — Ой змерз, братчику. Зима скоро. — Йшов би до мами. Може, ïй дровець треба врубати. — А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав i згодився; — Правду кажеш. Нема в неï дров. — То ходiмо, нам по дорозi. — Похмелитися б... — Я вже пив. — То я потiм до неï пiду. Грицько пошкрiб потилицю. Що з чоловiком вдiєш? Золотi руки мав... Вiн дивився, як Стьопа, нагинаючись пiд вiтром, побiг до чайноï. Спина його була геть у вапнi. — Бiда, — сказав Грицько. — Бiда. I рушив зi станцiï через колiю, а далi вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали. — Боску вiддам, — вирiшив Грицько. Вулицю мали зносити, а на ïï мiсцi будувати багатоповерховi кам'яницi. Тому господарi плюнули на все: не фарбували вiкон, не латали парканiв. Псiв, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали. — Бiда, — зiтхнув Гриць, i серце в нього защемiло, бо чув, що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на головi. Микольцьо мешкав у малесенькiй хатцi i жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворiв. Боска в будцi не було. Грицько витер ноги об дерев'яну решiтку й штовхнув вiд себе дверi. На нього вiйнуло теплом, аж чоловiковi слабо зробилось. Добре встиг задубiти. — Чи вдома пан господар? — скинув шайку. — Вдома, — тихо обiзвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папiр i дав псовi риб'ячi кiстки й голови. — Не сподiвався? А я Стьопу стрiв... Каже, заслаб наш Микольцьо. — А якби не заслаб, то не прийшов би, — докiрливо мовив Микольцьо, а хоч в нього аж сяяли. — Ти грiйся, я напалив, хоч i слабий. — Серце? — Та воно. Микольцьо був весь запухлий, аж синiй. — Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевикiв... Як тепер н пiдiб'єш, вважай, треба викидати. — Дай собi спокiй! — Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить... — У лiкарню тобi треба. — Ти лишайся, може, й без лiкарнi обiйдуся. Заграй менi, музико. — Можу й заграти. По пiснi Микольцьо схлипнув, як дитина, а потiм важко рукою витер носа: — Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, вiддам тобi хату й Боска. Микольцьо вiдхилив з себе ковдру, i Грицько побачив розпухлi, аж лискучi ноги. — Боска жаль. Гицелi заберуть. — Боска я не лишу, будь спокiйний, Микольцю. — Угу. А як маєш лишити, то лiпше вiзьми сокиру та зарубай. Грицько здригнувся. — Бог з тобою. — То не лишиш? — Нi. — Грошi маю на книжцi. Хай на похорон. Грицько демонстративно заграв Ой, сусiдко — сусiдко, аж самому в вухах закололо, i вiдклав гармошку, не дивлячись на Микольця. — Боска можеш лишити i на день, i на два, як тобi треба поïхати. Вiн не буде вити. То є мудрий пес. — Не бери собi дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я ранiше за тебе помру. А як завтра пiду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене дiло є. Микольцьо ледве проковтнув слину. — Знаю, яке в тебе дiло. Лiпше в хатi. Я вже поможу. Мо, в лiкарню не треба буде, бо як на вулицi чи на вокзалi вхопить, то в лiкарню обов'язково вiзьмуть. Грицько обвiв поглядом чисту кiмнату з накритим клейонкою столом, скринькою для рiзного шевського приладдя та книжковою етажеркою. — Вiзьми Кобзаря почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаєш. Гриць побожно взяв до рук книжку в грубiй шкiрянiй палiтурцi. — Давай Перебендю, — попросив Микольцьо. ...Вночi знявся вiтер з дощем. Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо i Боско (собака лишився ночувати в хатi). Стiни аж двигтiли. Ще завалить нас, — думав Грицько. Вiн не знав, що старi хати стоять мiцно. Усi яблука вiтер позриває. Тiльки б гiлля не поламав, — згадав вiн про сад. — Але за муром воно не так дме. Душа метелика
1. Небо птахiв Великi хмари нiколи не бувають поодинокими. Поруч них завше легкi хмаринки. Iнодi здається: ось-ось вийдеш за своï похмурi ворота, а час минає i нiчого не вдiєш з послiдовнiстю — небо з розрiзненими пiр'ïнами (пiр'я з Божих перин, якi витрiпують ангели), птах, одягнений у це пiр'я, знову iнше небо з iншими птахами. Однак цiлiсностi ми не можемо вмiстити. I почуваємо вiд того великий смуток. Як прокидаємось вранцi, не запам'ятавши прегарного сну. Те пiр'я нiколи не дотикається землi. Правда, колись я ходила мiж хмар на карпатськiй горi. Здалеку хтось мiг би побачити, як я дотикаюся хмар. Але сама себе я не могла бачити. Вiдчувала холод, вiтер i снiг пiд ногами. Пiр'я i птахи, яким воно належить, i небо, якому належать вони, — недосяжнi. Треба споглядати ïх, не рухаючись. Коли лежиш у травi, чи просто дивишся з вiкна, можна вiдчути життя в небi. Але людина мусить весь час рухатися, як не насправдi, то в думках. I нiчого не знає. I тому не лiтає. Навiть увi снi вона махає руками, крилами, а треба уподiбнитись небесному птаховi: подивитись на усе згори i вiдчути життя. Знизу вгору, згори вниз, доки не постане цiлiсне видiння. Осмислити власний автоматизм. Я встаю вранцi, вмиваюсь, одягаюсь, п'ю каву — усе це, втративши смак, не усвiдомивши. Якась прикра дорога на роботу. Щоб щось трапилось, треба вийти з дому. Для цього ми й рухаємося, щоб пiти назустрiч випадку. Але на рiвнi автоматизму нiчого не може трапитись. I ми ще вважаємо це свiдченням нашого благополуччя. Самотнiсть можна роздiлити з небом птахiв. Ти дивишся на нього, воно на тебе. Ти не готуєш ïсти, тобi байдужi потреби тiла. Забуваєш про себе i милуєшся витонченими речами: матовим блиском алое, обрисами пiр'ïни, кольором тiней на травi. Тебе не iснує, коли в тебе нiкого немає, нiхто не пам'ятає про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок i пристрастей, бажань. Не втручатись i не сказати жодного слова iншiй людинi. I нiяк не називати цей свiй стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будь-яка назва свiдчитиме проти тебе. 2. Тiнь, свiтло Удень лiтнього сонцестояння свiт в мiру вологий i теплий. На чому тримається сонце, на якiй твердинi? Що забезпечує йому спокiй i рiвновагу? Що засвiдчує силу i досконалiсть трав у зенiтi ïхнього розквiту? Трави ще тiльки цвiтуть: м'ята, звiробiй, рум'янок, подорожник, буркун, iван-чай, молодило, Iван та Марiя, спориш... Впасти лицем у траву, дихати ïï подихом, вiдчувати, як калатає серце i душу стискає смуток. Усе це було до мене, i все це буде пiсля мене. Десь полягли скошенi трави iз запахом тлiну. Хтось, приречений на смерть, кидає довгий погляд на омитий дощем захiд сонця. Хтось проклинає цей свiт, затулившись власним болем. Слова — не те. Ïх не вiзьмеш, як жменьку перлiв зi скриньки. Ще час спинився, а ти вже оплакуєш його неминучий рух до смертi. Досконалiсть вбиває, треба приймати свiт недосконалим. Ми нарвали лопухiв i, рум'янку, почепили на стiни у сутiнках дня лiтнього сонцестояння. I вже по тому я збагнула рiч, над якою нiколи не замислювалась: чому лопух i рум'янок. Бо лопух — тiнь, а рум'янок — сонце. Тисячу рокiв квiтчають ними стiни наших осель, щоб не образити свiтло i тiнь. Зв'язанi докупи тоненькою травинкою, лопух i рум'янок нероздiльнi, доки не висохнуть i не стануть порохом. Оця неподiльнiсть присутня навiть опiвднi року. Тiнi не зникають навiть спекотного полудня, навiть вночi, як оте пiр'я небесних птахiв зоряноï ночi. Вони лише стають невидимими для людського зору. Природа знає, що в досконалостi ïï смерть, а в рiвновазi — життя. I людина, ставши досконалою, теж матиме тiнь, ïï зненавидять, коли вона любитиме, а ще гiрше, коли вона надмiру полюбить власну досконалiсть. Адже тодi вона поклонятиметься лише сонцю. Воно висушить сльози i душу, а за нею бiгтиме невидима тiнь i кричатиме: зажди! Дивнi думки з'являються у сутiнках. Про небо птахiв, свiтло i тiнь, про неможливiсть вийти з тiєï прикроï оболонки, яка зветься людиною. У сутiнках повна рiвновага свiтла i тiнi. Не запалюючи лампи, сидиш собi в кiмнатi, посмiхаєшся. — Маленький шлях — не для людей... Є такi тихi затiненi мiсцинки помiж густою травою, торiшнього листя чи просто на землi, всипанiй сухою хвоєю, — мiсцинки, помережанi стежками. Треба низько нахилитись, або лягти на живiт, щоб побачити шляхи маленьких iстот. Кожна така стежечка веде до крихiтноï нiрки, скрученого з листочка будиночка, пiд камiнчик, чи суху гiлку. Iнколи цi шляхи позначенi срiблистим слизом, помережанi павутинням. Маленький народ має своï звичаï i подорожує не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбурi дерева у пошуках солодкого соку, чи просто, щоб вiдпочити на зiгрiтому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м'якому пахучому листi! Навiть впасти не боляче, коли ти комаха i можеш на льоту прикрiпитися мiцною надiйною павутиною. Вони тонше вiдчувають тяжiння землi, сонце, вологiсть. Ясного дня маленькi iстоти метушаться, латають своï хатки, чистять нiрки, пильнують, чи добре закутанi дiтки. Усi шiсть, чи вiсiм лапок прудко бiгають. I, певно ж, вони якось спiлкуються мiж собою. Як ото в селi сусiди перегукуються через плiт. I не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своïх домiвках. Очима, втомленими вiд телевiзора, книги чи облич iнших людей, не побачиш, як самовiддано бореться кожна iстота за життя, захищає своє потомство. Вони не хочуть смертi й хаосу на власнiй землi вiд бiльших, сильнiших iстот, а тi просто не вiдають, що роблять. Треба мати дуже добрий зiр. Мало хто з людей здатний бачити. Коли зранку протираєш очi, несвiдомо хочеш побачити усе краще. Але для цього треба любити. Кожна наша, навiть ненавмисна, поява, загрозлива i смертельно небезпечна для маленького, хоча й незлiченного, народу. Ми нiколи не пройдемо ïхнiми шляхами. Ми надто грубi й великi для цього, i не повиннi втручатись. Уявiмо на мить, що iснують iншi iстоти, якi дивляться на нас, як на комах. Наша метушня видається ïм позбавленою сенсу. А що, коли вiн ставиться до нас, як ми до комах? Але, перемiгши страх, ми уявляємо його подiбним до нас, тiльки у стократ кращим i досконалiшим. Дивно бути людиною, такою чужою для всiх iстотою. Хiба це щастя бути людиною? Щастя — просто бути у злагодi, хай ти дерево, травинка, жабка чи цвiркун. Ми нiкуди не йдемо, ми просто тiкаємо. — Душа метелика Надвечiр треба розмовляти тихо, щоб не почув дощ, бо, нарiкаючи на нього, ми викличемо справжнє лихо: цiлу нiч дзвонитимуть краплi по пiдвiконнi, i тодi не заснуть навiть пташки. Так само не треба сердитись на вiтер, бо вiн вдарить нас в обличчя i поб'є шибки. Офiруймо присмерку тишу й нерухомiсть, щоб вiднайти в домi мир. Коли нарештi запалиться свiтло, бiймося за комах, якi злiтаються до нього. Вони ще тiльки сьогоднi народились i можуть сплутати сонце з жарiвкою ïхнє наïвне самоспалення викличе у нас думки про смерть, страх перед нею. Вiдкривається щiлина мiж свiтами. Яким би не було привабливим життя пiсля життя, важко усвiдомлювати, що ти стаєш абсолютно непотрiбним. Та чи буде нам добре на тому свiтi? Чи вiднайдемо там мир, якщо не мали його досi? Може, нас там сваритимуть за ганебнi вчинки? I тут досить дверей, у якi ми боïмося зайти: дерев'яних, залiзних, золотих. Не пiзнавши свiт, вiдходимо в iнший, звiльненi вiд тiла, щойно народженi, летимо до свiтла, що сяє в сутiнках. Ще один метелик, ще один... Не випадково ми стрiчаємо стiльки аналогiй у довколишньому свiтi. Вони вчать нас жити i вмирати, бути потрiбними або нi. Вони кличуть нас бачити у розрiзненому цiлiсне, в цiлiсному — розрiзнене, у собi — iнших. Навiщо? Тiльки почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якiсь людськi проблеми. Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про iснування часу, хоча це фiкцiя нашого штучного свiту. Вiн примушує нас вiрити, що обов'язково треба розбиватись до кровi, щоб подолати стiну i потрапити в сад. Але знайти у собi спокiй, злагоду краще, нiж страждати, пiдкоритись законам космосу легше, нiж суспiльним. Дитинство, розквiт, старiсть — це не дiя часу, а стан душi, ïï рiзнi обличчя. Нiби гра. Дитина бавиться в дорослу, або немовля, примiряючи, що краще до лиця: iнфантильнiсть чи вiдповiдальнiсть. Згодом дорослi навчають ïï того, що вмiють самi: автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихiтку знання, не сидiли б розгублено над цiєю мiзерiєю. Як все-таки добре не бути людиною. Важко знайти бiльш не природнiшу iстоту. Г. Пагутяк у своïй прозi пiдносить життя в усiх його проявах — чи то життя людини, чи то життя комахи — як найвищу цiннiсть. Ïï творам притаманнi (Д спокiйнi роздуми про смерть як iнший вимiр iснування.

Метки Потрапити в сад, ГАЛИНА ПАГУТЯК, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Потрапити в сад


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация